У сучасній науці правдиве відтворення значимих історичних подій слов’янської та української історії, на базі наявних матеріалів, фактично неможливе.
Бо більшість таких матеріалів знищена, або являється підробками-компілятами 17-20 століть зацікавлених у неправдивому викладенні слов’янської та української історії ідеологів.
Такими зацікавленими ідеологами наполегливо приховується головна мета ворожих до слов’янства планів - захоплення простору Прави (істинного православ’я), викорінення основ давньої віри на землях предків.
У 14-16 столітті простір Прави підтримувався рахманами і волхвами на землях союзу Росі-України та Великого князівства Литовського. Захопити цей простір бажали як давні зовнішні вороги, так і внутрішня слов’янська п’ята колонна, так звані яхи.
Яхи - давні переселенці з Прикаспію, які у кінці 1 тис. до н.е. разом з сарматами потрапили на слов’янські землі, і, попри усі намагання рахманів та волхвів, не змогли стати частиною просвітлених слов’янських народів.
На початку 16 ст.н.е. потомки яхів складали вже значну частину елітарних верхівок царства Московського і королівства Польського.
Між елітами географічно різних груп яхів на початку 16 ст.н.е. існували таємні домовленості по перекроюванню карти Європи шляхом взаємного поділу Литви та Росі-України. Узгодженою межею зазіхань зі сходу і заходу яхи вважали Березину та Дніпро.
Першим кроком до здійснення задуманного ними мали стали походи московського війська на Литву у 1512 році. Після осади і взяття Смоленська у 1514 році, рух московитів на захід мав дійти аж до Березини.
Проте, гучна поразка під Оршею тимчасово зупинила експансію Москви.
Але що ж сталось під Оршею?
Відомі описи битви під Оршею, які базуються на односторонніх та сумнівних джерелах, переконують нас в існуванні на полі битви військ польсько-литовської коаліції, які нібито і отримали перемогу. Вони зумисне нівелюють роль українських вояків у битві під Оршею та зводять українську участь у ній лишень до керівництва військом волинським князем Костянтином Острозьким.
Проте, чи було це так? Чи дійсно Польща того часу була надійним союзником Литви?
Дослідження показують, що єдиним союзником Литви того періоду була єдиновірна Литві Рось-Україна. Українські духівники, рахмани та волхви, військо і люд, були готові боротись і вмирати за свободу духовних побратів з Литовського князівства.
Тому постають питання:
- чи були у битві разом з князем Костянтином Острозьким його вірні побратими та військо з Росі-України?
- чому Костянтин Острозький погодився очолювати союзне військо, коли поряд був Великий князь литовський?
Щоб зрозуміти ситуацію яка склалася на землях від Балтики до Чорного моря, варто прояснити ситуацію з так званими яхами, оцінити їх роль у війні з рахмано-волхвівською системою та Правою.
У давніх письменах яхи (яхвет) згадуються як азійський степовий народ, що з’явився у Європі разом з сарматами. Його пізніші групи розселилися серед слов’ян під різними назвами - яхи, яги, варяги, ляхи, поляхи, поляни (про це у статті «Війна проти слов’янського світогляду у 8-10 ст.н.е.» на сторінці - http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/ ).
Після вигнання частини яхів (варягів 9-11 ст.н.е.) з Києва та Новгорода на Волгу та Оку (разом з пізніми Рюриковичами), вигнанці силою підкорюють навколишні фіно-угорські народи та у 14-16 ст.н.е. формують царство Московське.
Виявляють активність і родичі яхів на Віслі - ляхи. У 10-14 ст.н.е. вони тягнуться до влади серед місцевих слов’ян. У 15-16 ст.н.е. їх панівна роль серед еліти Польської держави значно зростає. Ляхи стають основою місцевої шляхти та магнатів.
Плани ідеологічно близьких яхів на експансію підтримують і зовнішні сили, серед яких римський кесар і папа. Вони нарощують вплив на яхів і підштовхують їх до реалізації задумів поділу Литви та Росі-України.
Першим, у 1512 році, дії проти Великого князівства Литовського починає Московське царство. Захоплення у 1514 році Смоленська стимулює московську еліту до подальшого руху на захід.
Великий литовський князь занепокоєний цим. Він відчуває брак сили для оборони країни і шукає дієвої допомоги проти агресії. Тому звертається до давніх союзників та єдиновірців, росів-українців, до їх духовного лідера - Першого Отця роської Трояні.
Послом у важливій справі призначається князь Радивил (родом з Волині), якого рекомендували дреговицькі рахмани. Прибувши на Волинь, Радивил уклінно просить Отця Трояні невідкладної допомоги.
Це прохання Перший Отець Трояні приймає з розумінням, бо він відає таємні плани ворогів про поділ Литви та України. До того ж рахмани знали, що яхи надто гордовиті і займаються чорною магією, що вони не схильні до просвітлення Правою. У гонитві за владою вони потопили у крові усі князівства півночі (Новгородське, Тверське та інші).
Розуміючи надзвичайну загрозу та необхідність поставити на чолі росько-українського війська людину шановану і ту, що битву виграє, Перший Отець Трояні звертається до знаного серед росів-українців князя - Костянтина Івановича Острозького.
Князь Костянтин був людиною вельми духовною та військово досвідченою, і до прийняття духовної обітниці перебував у Острозі. Там він шістнадцять років керував місцевою паланкою Росі-України (її рахманського укладу).
Проте, як потомок роду Бусового, з часом він мав повернутися до православного духовного служіння, і перейти у рахманство (істинно православне старчество) у місті Рівному.
Перший Отець знав про минулі військові заслуги Костянтина, цінував силу досвідченого і хороброго воєначальника. Він шанував духовну високість, незламну віру князя, його прагнення стати рахманом.
Але час вимагав саме військового уміння Костянтина.
Прийшовши до келії де жив Костянтин, Перший Отець Трояні попросив князя стати на чолі роського війська. Розуміючи, що відмовляти Першому Отцю (виразнику волі Божої) не годиться, князь погодився і склав клятву вірності.
Разом з Костянтином у військо був посланий рахман високого, третього, рівня посвяти з Пересопницького духовного центру. Він володів високими духовними знаннями і був наділений даром духовного яснобачення. Отцю належало стати духовним наставником усьому війську та радником самому Костянтину.
Після формування війська, піші полки Костянтина спустились човнами-чайками по Горині до Прип`яті, а кінні загони пройшли шляхом на Дубровицю і Давид Городок, до місця загального збору.
По прибуттю у Давид Городок Костянтин зустрівся з Великим князем литовським, і той доповів про складну ситуацію на сході. Костянтин розказав князю про свій план військової компанії.
Під кінець розмови великий литовський князь запропонував Костянтину очолити об`єднане литовсько-роське військо, бо зрозумів, що саме ця людина здатна привести союзників до перемоги.
Костянтин погодився. Проте, висунув вимогу – якнайшвидше зібрати усі литовські війська у Полоцьку і направити їх до Борисова. Бо московські загони у розвідувальних дозорах вже здійснювали рейди коло Полоцька і вздовж Дніпра, і часу залишалось обмаль.
Литовське військо, зібравшись у Полоцьку, за два тижні було вже у Борисові. Воно стало на лівому березі річки Березина числом до 20 тисяч воїнів (15 тис. – піхота, 5 тис. - кіннота). Згодом на правому березі з’явилось і росько-українське військо у складі 26 тисяч воїнів (15 тис. – піхота, 11 тис. - кіннота).
Згодом союзне військо рушило на Оршу і перейшовши Дніпро розташувалось на Крапивнянському полі, що по смоленській дорозі. Костянтин почав обдумувати стратегію майбутньої битви.
У цей час, переконаний у подальших успіхах, московський воєвода Іван Андрійович Челяднін готувався до походу на захід. Зібравши під Смоленськом свої головні сили у кількості 50 тисяч воїнів (30 тис. – піхоти, 20 тис. – кінноти), воєвода прийняв рішення йти у бік Орші та Борисова.
Йому вже доповіли про появу під Оршею загонів військ супротивника. Але Челяднін був надто упевнений у силі своєї армії і вірив у швидку перемогу.
Трьома днями пізніше московське військо підійшло до Орші та розмістилось навпроти росько-литовського табору. Правий фланг своїх полків Челяднін підвів майже до Дніпра, лівий - завів далеко у поле (дивись карти нижче).
Сутичка двох армій мала відбутись у важливому для слов’ян місці - неподалік від відомої рахманської обителі, яка здавна називалась Арсою (Арса - арійське світло духом). Ця обитель вважалась святим місцем і там молився за перемогу рахман з Пересопниці (нині це місце зайняте Свято-Богоявленским Кутеїнським монастирем).
Зранку, 8 вересня, Челяднін першим почав наступ. Він послав московський авангард на литовські передові піші полки і почав тиснути на їх лівий фланг. Кінні роські полки, які стояли позаду і лівіше, допомогли відбити цей наступ.
Тоді Челяднін дав наказ атакувати правий фланг передових полків союзників, тиснучи саме на литовські загони. Але знову прийшла роська кінна допомога і відкинула нападників на цьому фланзі.
Нова атака військ Челядніна мала вирішити результат битви. Московське військо направило головний удар на литовські полки другого ешелону, того ж таки правого флангу союзників.
Наступив вирішальний момент битви.
Під час вирішальної миті, за наказом Костянтина Острозького, литовські полки вдали, що відступають і повільно відійшли у тил. Челядніну здалось, що битва вже виграна і треба лишень рішучіше дотиснути суперника.
Він дає команду загального наступу усім полкам свого лівого флангу і тилу. За цим наказом полки другого ешелону московського війська кинулись допомагати атакуючим.
Проте, несподіванно нападники натрапляють на завчасно побудовану у тилу союзників лінію міцної оборони. Влучні постріли чотирьох десятків гармат з глибини невеликого лісу та подальші гострі дії засадного полку приголомшують їх (дивись карту нижче).
Потрапивши під несподіваний артилерійський обстріл, московські полки полишають багатьох убитими та пораненими. Вціліла піхота після нападу засадного полку союзників хутко тікає і потрапляє під несподіваний боковий удар союзної кавалерії.
Розвал лівого флангу московського війська робить можливим оточення головних сил Челядніна з півдня. За наказом Острозького кавалерія рушає вперед і вривається з боку поля у тилові позиції другої лінії московських полків. Московським військом шириться паніка.
Констянтин дає команду загального наступу і уся армія рішуче йде вперед. Під таким активним натиском центр та правий фланг московського війська хаотично втікає. Йде переслідування і нищення ворога.
У такому бурхливому переслідуванні потрапляє у полон і сам командувач московських військ - воєвода Челяднін…
Розбивши ворога, князь Костянтин Острожський зламав плани Московського царства захопити значну частину Великого князівства Литовського і загальмував можливість швидкої реалізації ідеї яхів по розчленуванню Литви та Росі-України.
Він покрив себе вічною славою, яка живе у рахманській пам'яті і донині.
За такий вчинок великий литовський князь висловив щиру подяку та низько вклонився Костянтину Івановичу Острозькому.
І хоча битва під Оршею не зняла з порядку денного питання нейтралізації яхівських намірів по нищенню давнього рахмано-волхвівського (істинно православного) простору від Балтики до Чорного моря, вона показала силу тих, хто єднається для захисту світогляду Прави.
Завоювання території православної Литви та України агресивними сусідами станеться згодом, у 17-18 століттях, в умова підступної зради та не без участі носіїв яхівської ідеологієї – литовських та українських магнатів та шляхти.
Породжена у далекому минулому ідеологічна війна з Правою, замовчування ролі рахмано-волхвівської системи для становлення Росі-України, спотворене викладення української історії, це те, у чому має навести лад українська історична наука.
Портрети Острозького Костянтина Івановича, карта подій напередодні битви, карти битви під Оршею (два етапи)
Битва під Оршею 1514 року
Влесовиця – сакральна арійська (рахмано-волхвівська) абетка
Питання формування древніх сакральних слов’янських текстів за допомогою особливої та унікальної абетки, яку нині прийнято називати «влесовицею», пов’язане з верствою найвищих осіб рахмано-волхвівської духовної системи, яка діяла на Землі у останні 80 тис. років. Нині назва цієї абетки, «влесовиця», не вповні вірно відтворює історичну роль, духовну суть, особливе значення древнього письма, його вагу для людства. Адже носії такої, найвищі духовні особи, рахмани та волхви, власне і були тими історично загадковими аріями, або Старотцями, Старощами, яких згадує «Велесова книга».
Унікальність цієї абетки заключається в головних принципах її побудови, що міцно пов’язують кожен звук та кожну букву:
- у ній кожному окремому звуку відповідає тільки одна окрема буква (знак);
- у ній кожній окремій букві (знаку) відповідає один-єдиний звук.
Такі принципи дозволили рахманам використовувати унікальну абетку для сакрального кодування священних текстів, для словотворення, для складання особливих слів-абревіатур з глибоким духовним смислом (шляхом групування перших букв застосованих слів). Слова були направлені на славлення Творця, Прави (закону Творця), Світлого Ірію, душ славних предків. Мова рахманів та волхвів спонукала до постійного контакту з вищими світлими силами, славила їх. Нині ці сакральні слова-коди звучать для нас надто буденно, бо система прочитання закладеного в них глибокого духовного змісту зникла разом з її носіями.
Занесення з ворожого до Дулібії Рось оточення у 9 ст. н.е. нової абетки у формі кирилиці, стало актом підміни головних сакральних принципів арійської «влесовиці» іншими, надто заплутанними та складними. Кирилиця здивувала слов’ян нагромадженням значної кількості букв (в окремих варіантах до 54 знаків!), що значно ускладнило письмове відтворення слов’янського звукового ряду. Одному звуку у ній могло відповідати декілька букв. Іноді таких було до 4-5 (!) на один звук. Наприклад, звук «о» відтворювався буквами «он, оук, ота, ом, одь», а звук «у» - буквами «ук, оук, іжиця» та іншими. Стосувалось це і інших звуків та букв. У кириличній абетці отримали місце букви без звукових відповідників у мові давніх слов’ян. Серед таких були букви «псі, йота, іжа, ето, ень» та інші. Складними були і правила застосування букв.
Та особливу роль в історичній перспективі належало зіграти штучній трансформації кириличної букви «оук» (яка читалась початково як «о») в «у». «Оук» копіював написання влесовичного «о», як овалу з двома рисками зверху. Нове прочитання його вже як «у» дозволяло авторитарним Рюриковичам трактувати назву Рось як Русь, а на цій основі відверто привласнити собі усі надбання рахмансько-волхвівської системи та держави Дулібії Рось (стаття «Рось та Русь: дві держави – два світогляди» - http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/118 ).
За десятки тисячоліть свого існування арійська абетка (влесовиця) ніколи не відчувала такої сили атак на собі, які були вчинені на неї у 9-13 ст. н.е. До 9 ст. н.е. вона, не зазнавала принципових змін, легко переносила плин тисячоліть та не переживала суттєвих коригувань, як, наприклад, у часи запозичень нею нових для слов’ян звуків у 1 тис. н.е. Привнесений новопосвяченними слов’янами зі слов’янських околиць звук «ф» у ній легко відтворювався як «х-в» чи просто позначався буквами «т» чи «х» (Фракія – Тракія). Звук «ю» відтворювався написанням букв «і-у».
Проте не слід відкидати невеликі зовнішні трансформації основних влесовичних знаків, які головно породжувались способом написання текстів, застосованими до письма матеріалами, присутністю скоропису. Самих знаків вони принципово не змінювали.
Узагальнений вигляд знаків влесовиці можна побачити у таблиці «Арійська абетка (влесовиця)…», що розміщена нижче. Таблиця виконана ДЦ «Рівне-Суренж» у середині жовтня 2013 року та співставляє влесовичні (арійські) знаки з буквами сучасного українського алфавіту. Важливим при цьому є нове трактування окремих спірних (у багатьох дослідників) влесовичних знаків: букв «є», «е», «ой», апострофа (твердого знаку). Наше трактування таких виходить з безумовного дотримання головних принципів арійського письма.
На основі вищевикладенного, дослідники з ДЦ «Рівне-Суренж» вважають, що саме український алфавіт є прямим спадкоємцем влесовиці (арійського сакрального письма). Саме він, український алфавіт, єдиний з усіх слов’янських алфавітів зберіг головні принципи рахмано-волхвівького письма: один звук – одна буква, одна буква – один звук. Саме його знакова система найбільш точно відповідає влесовиці (це видно з вказанної таблиці) і дозволяє досить легко її читати. Саме в українській мові, до сих пір діє головний арійський принцип: як пишеться – так і говориться.
Вважаємо, що представлена арійська абетка допоможе дослідникам відновити особливе, наповнене святістю, звучання давньослов’янської мови, мови рахманів та волхвів.
Для зацікавлених історією та духовними основами рахмано-волхвівської системи рекомендуємо прочитати матеріали на сторінці «Статті» цього сайту - http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/
Влесовичні тексти, арійська (рахмансько-волхвівська, старотцівська) абетка та кириличний алфавіт
Унікальність цієї абетки заключається в головних принципах її побудови, що міцно пов’язують кожен звук та кожну букву:
- у ній кожному окремому звуку відповідає тільки одна окрема буква (знак);
- у ній кожній окремій букві (знаку) відповідає один-єдиний звук.
Такі принципи дозволили рахманам використовувати унікальну абетку для сакрального кодування священних текстів, для словотворення, для складання особливих слів-абревіатур з глибоким духовним смислом (шляхом групування перших букв застосованих слів). Слова були направлені на славлення Творця, Прави (закону Творця), Світлого Ірію, душ славних предків. Мова рахманів та волхвів спонукала до постійного контакту з вищими світлими силами, славила їх. Нині ці сакральні слова-коди звучать для нас надто буденно, бо система прочитання закладеного в них глибокого духовного змісту зникла разом з її носіями.
Занесення з ворожого до Дулібії Рось оточення у 9 ст. н.е. нової абетки у формі кирилиці, стало актом підміни головних сакральних принципів арійської «влесовиці» іншими, надто заплутанними та складними. Кирилиця здивувала слов’ян нагромадженням значної кількості букв (в окремих варіантах до 54 знаків!), що значно ускладнило письмове відтворення слов’янського звукового ряду. Одному звуку у ній могло відповідати декілька букв. Іноді таких було до 4-5 (!) на один звук. Наприклад, звук «о» відтворювався буквами «он, оук, ота, ом, одь», а звук «у» - буквами «ук, оук, іжиця» та іншими. Стосувалось це і інших звуків та букв. У кириличній абетці отримали місце букви без звукових відповідників у мові давніх слов’ян. Серед таких були букви «псі, йота, іжа, ето, ень» та інші. Складними були і правила застосування букв.
Та особливу роль в історичній перспективі належало зіграти штучній трансформації кириличної букви «оук» (яка читалась початково як «о») в «у». «Оук» копіював написання влесовичного «о», як овалу з двома рисками зверху. Нове прочитання його вже як «у» дозволяло авторитарним Рюриковичам трактувати назву Рось як Русь, а на цій основі відверто привласнити собі усі надбання рахмансько-волхвівської системи та держави Дулібії Рось (стаття «Рось та Русь: дві держави – два світогляди» - http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/118 ).
За десятки тисячоліть свого існування арійська абетка (влесовиця) ніколи не відчувала такої сили атак на собі, які були вчинені на неї у 9-13 ст. н.е. До 9 ст. н.е. вона, не зазнавала принципових змін, легко переносила плин тисячоліть та не переживала суттєвих коригувань, як, наприклад, у часи запозичень нею нових для слов’ян звуків у 1 тис. н.е. Привнесений новопосвяченними слов’янами зі слов’янських околиць звук «ф» у ній легко відтворювався як «х-в» чи просто позначався буквами «т» чи «х» (Фракія – Тракія). Звук «ю» відтворювався написанням букв «і-у».
Проте не слід відкидати невеликі зовнішні трансформації основних влесовичних знаків, які головно породжувались способом написання текстів, застосованими до письма матеріалами, присутністю скоропису. Самих знаків вони принципово не змінювали.
Узагальнений вигляд знаків влесовиці можна побачити у таблиці «Арійська абетка (влесовиця)…», що розміщена нижче. Таблиця виконана ДЦ «Рівне-Суренж» у середині жовтня 2013 року та співставляє влесовичні (арійські) знаки з буквами сучасного українського алфавіту. Важливим при цьому є нове трактування окремих спірних (у багатьох дослідників) влесовичних знаків: букв «є», «е», «ой», апострофа (твердого знаку). Наше трактування таких виходить з безумовного дотримання головних принципів арійського письма.
На основі вищевикладенного, дослідники з ДЦ «Рівне-Суренж» вважають, що саме український алфавіт є прямим спадкоємцем влесовиці (арійського сакрального письма). Саме він, український алфавіт, єдиний з усіх слов’янських алфавітів зберіг головні принципи рахмано-волхвівького письма: один звук – одна буква, одна буква – один звук. Саме його знакова система найбільш точно відповідає влесовиці (це видно з вказанної таблиці) і дозволяє досить легко її читати. Саме в українській мові, до сих пір діє головний арійський принцип: як пишеться – так і говориться.
Вважаємо, що представлена арійська абетка допоможе дослідникам відновити особливе, наповнене святістю, звучання давньослов’янської мови, мови рахманів та волхвів.
Для зацікавлених історією та духовними основами рахмано-волхвівської системи рекомендуємо прочитати матеріали на сторінці «Статті» цього сайту - http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/
Влесовичні тексти, арійська (рахмансько-волхвівська, старотцівська) абетка та кириличний алфавіт
Україна 15-17ст.н.е. – спроба відновлення роської держави
Після загибелі Суренжа та наростання складних процесів у оточенні держави Дулібії-Рось 9ст.н.е., розгортання подій пов`язаних з родом Рюриковичів, привнесенням у 10ст.н.е. на Подніпров`я провізантійської моделі світобачення, появи авторитарного утворення - держави Рюриковичів 988-1054р.н.е., стає зрозумілішою лінія правонаступності роської ідеї, роської держави. Вона тягнеться від Дулібії Рось 1-9ст.н.е. до Волині 10-14ст.н.е., і далі, до Волині-України 15-17ст.н.е.
Авторитарна держава Рюриковичів спрямувала усі свої зусилля на захоплення роського простору підступом, силою, несучи навколо себе ідеї світоглядно ворожі роському світу, ворожі Праві ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/118 ).
В 10-13 ст.н.е. роські духовні Отці (рахмани та волхви) продовжують свою діяльність на Погорині, колишній Росколані, направляють свої зусилля на об`єднання на Волині усіх духовних сил роського світу. Вони активізують діяльність духовних центрів краю ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/119 ).
Духовні центри Погорини та Волині недосяжні для Рюриковичів та зберігають чітку рахмансько-волхвівську структуру управління. Вони захищають роську духовність та проповідують закон Прави ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/121 ).
Ці центри, переживши часи Рюриковичів, зазіхання монголів та їх васалів, виношують ідею об`єднання усіх волинських та роських земель. Це надихає усіх росів на вигнання у 14 ст.н.е. монголів за Дніпро та приводить до союзу з духовно спорідненою Литвою.
Волинські рахмани та волхви у кінці 14 ст.н.е. приймають рішення про відновлення роської держави у новій назві – Україна (назва походить від духовного звання волхвів-укрів, знавців та вчителів Прави).
Виходячи з складної зовнішньої ситуації, та зважаючи на появу світоглядно зрадливого прошарку магнацтва та шляхти, будівництво цієї держави у 15-16 ст.н.е. розвернулось на схід, на землі звільнені від монголів ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/123 ).
Започаткування волинянами Січі, особливого військово-духовного осередку, відіграло у цьому плані важливу роль. Січ сприяє подальшій боротьбі українців за розбудову української держави ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/120 ).
Діяльність духовних керівників держави Україна у 16-17ст.н.е. (рахманів, волхвів-укрів, волхвів), нині майже не відома. Утаємниченість діяльності Святих Отців викликана ворожими підступами магнацтва та шляхти, жорстокою світоглядною боротьбою за вірність Праві у 17 ст.н.е., зрадливістю та марнославством частини старшини.
Саме ця частина надалі і вчинили ті дії, які привели Українську державу до Руїни – стану цілеспрямованного нищення її роської духовної основи. Руїна завершились знаковими подіями 18ст.н.е. – руйнування Запорозької Січі та нищенням роської (козацької) церкви.
Реалізація роської ідеї, життя суспільства за законом Прави, відклались на майбутнє.
Карти Дулібії Рось, Росколані (Русколані), Волині-України 16-17 ст.н.е. ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps )
Авторитарна держава Рюриковичів спрямувала усі свої зусилля на захоплення роського простору підступом, силою, несучи навколо себе ідеї світоглядно ворожі роському світу, ворожі Праві ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/118 ).
В 10-13 ст.н.е. роські духовні Отці (рахмани та волхви) продовжують свою діяльність на Погорині, колишній Росколані, направляють свої зусилля на об`єднання на Волині усіх духовних сил роського світу. Вони активізують діяльність духовних центрів краю ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/119 ).
Духовні центри Погорини та Волині недосяжні для Рюриковичів та зберігають чітку рахмансько-волхвівську структуру управління. Вони захищають роську духовність та проповідують закон Прави ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/121 ).
Ці центри, переживши часи Рюриковичів, зазіхання монголів та їх васалів, виношують ідею об`єднання усіх волинських та роських земель. Це надихає усіх росів на вигнання у 14 ст.н.е. монголів за Дніпро та приводить до союзу з духовно спорідненою Литвою.
Волинські рахмани та волхви у кінці 14 ст.н.е. приймають рішення про відновлення роської держави у новій назві – Україна (назва походить від духовного звання волхвів-укрів, знавців та вчителів Прави).
Виходячи з складної зовнішньої ситуації, та зважаючи на появу світоглядно зрадливого прошарку магнацтва та шляхти, будівництво цієї держави у 15-16 ст.н.е. розвернулось на схід, на землі звільнені від монголів ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/123 ).
Започаткування волинянами Січі, особливого військово-духовного осередку, відіграло у цьому плані важливу роль. Січ сприяє подальшій боротьбі українців за розбудову української держави ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/120 ).
Діяльність духовних керівників держави Україна у 16-17ст.н.е. (рахманів, волхвів-укрів, волхвів), нині майже не відома. Утаємниченість діяльності Святих Отців викликана ворожими підступами магнацтва та шляхти, жорстокою світоглядною боротьбою за вірність Праві у 17 ст.н.е., зрадливістю та марнославством частини старшини.
Саме ця частина надалі і вчинили ті дії, які привели Українську державу до Руїни – стану цілеспрямованного нищення її роської духовної основи. Руїна завершились знаковими подіями 18ст.н.е. – руйнування Запорозької Січі та нищенням роської (козацької) церкви.
Реалізація роської ідеї, життя суспільства за законом Прави, відклались на майбутнє.
Карти Дулібії Рось, Росколані (Русколані), Волині-України 16-17 ст.н.е. ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps )
Пересопниця: центр пізнання та вивчення Прави
Пересопниця - це невелике село неподалік міста Рівного, відоме тим, що саме тут у середині 16 століття було сформоване відоме Пересопницьке Євангеліє – українська святиня, на якій складають клятви Президенти України. Вважається, що дана книга відкрила еру україномовної літератури на слов’янських землях.
Проте феномен Пересопниці стосується не тільки самого Євангелія та історії Пересопниці різних періодів: літописного Погоринського ( 12- сер.13 ст.н.е.), золотоординського (сер.13-14 ст.н.е.) та литовсько-польського ( 15-17 ст.н.е.).
Головною історичною таємницею залишається роль Пересопниці у роський ( 3-9 ст.н.е. ) та постдулібський періоди ( 9-11 ст.н.е. ). Не менш інтригуючим є питання місця знаходження зруйнованного монастиря, у якому відбувалось формування Пересопницького Євангелія.
Відповіді на ці запитання лежать у площині давньослов’янського минулого Європи, Волині та сакрального значення того величезного духовно-просвітницького комплексу який і власне і був Пересопницею. Створений у часи Дулібії Рось ( 1-9 ст.н.е. ), цей комплекс був не тільки особливим енерго-інформаційним місцем, місцем отримання духовних знань (знань Прави), але і великою волхвівською школою (волхвів-укрів), центром підготовки особливих роських воїнів, воінів духу (датів-характерників), місцем діяльності рахманів.
Стаття, що піднімає дану тему, під назвою «Пересопниця: духовно-просвітницький центр Дулібії Рось» розміщена на нашому сайті на сторінці «Статті» ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/119 ).
Фотографії об’єктів Пересопницького комплексу, городищ в селах Білів, Іскра, рахманського центру в Пересопниці, дивись сторінку «Карти» - підсторінку «Фотографії» нашого сайту ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/photo ).
Карти до статті «Пересопниця: духовно-просвітницький центр Дулібії Рось» та окремі фотографії об’єктів Пересопницького духовно-просвітницького центру (сучасний стан)
Проте феномен Пересопниці стосується не тільки самого Євангелія та історії Пересопниці різних періодів: літописного Погоринського ( 12- сер.13 ст.н.е.), золотоординського (сер.13-14 ст.н.е.) та литовсько-польського ( 15-17 ст.н.е.).
Головною історичною таємницею залишається роль Пересопниці у роський ( 3-9 ст.н.е. ) та постдулібський періоди ( 9-11 ст.н.е. ). Не менш інтригуючим є питання місця знаходження зруйнованного монастиря, у якому відбувалось формування Пересопницького Євангелія.
Відповіді на ці запитання лежать у площині давньослов’янського минулого Європи, Волині та сакрального значення того величезного духовно-просвітницького комплексу який і власне і був Пересопницею. Створений у часи Дулібії Рось ( 1-9 ст.н.е. ), цей комплекс був не тільки особливим енерго-інформаційним місцем, місцем отримання духовних знань (знань Прави), але і великою волхвівською школою (волхвів-укрів), центром підготовки особливих роських воїнів, воінів духу (датів-характерників), місцем діяльності рахманів.
Стаття, що піднімає дану тему, під назвою «Пересопниця: духовно-просвітницький центр Дулібії Рось» розміщена на нашому сайті на сторінці «Статті» ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/119 ).
Фотографії об’єктів Пересопницького комплексу, городищ в селах Білів, Іскра, рахманського центру в Пересопниці, дивись сторінку «Карти» - підсторінку «Фотографії» нашого сайту ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/photo ).
Карти до статті «Пересопниця: духовно-просвітницький центр Дулібії Рось» та окремі фотографії об’єктів Пересопницького духовно-просвітницького центру (сучасний стан)
Про назву річки Рось та аварів
Рось – це річка на Придніпровській височині яка в 1-6 ст. н.е. носила назву Красна річка (тобто Красива річка). Так її називали в другій половині 1-го ст. н.е. роси та сармати-роксолани (союзники росів) в період протистояння з імперією готів та оборони кордонів Дулібії Рось.
Назву Роська річка (річка роської слави) вона отримала після успіху росів в протистоянні з обрами-аварами у кінці 6 ст.н.е. Авари хотіли покарати росів-слов’ян-дулібів (антів, як їх називали візантійці та готи) за власні військові невдачі під час свого переселення на захід. До того ж вони прагнули грабунку на землях сусідів.
У травні 596р. авари (орієновно до 28 тис. чол., з них 7 тис. кінноти та великий обоз), підбурені та матеріально зацікавлені головним ворогом дулібів - Візантією, після попередніх невдалих багаторічних спроб перетнути Карпати в верхів’ях р.Тиси, рушили долинами рік Дунай та Прут до центру Дулібії Рось (дивись нижче карту «Росько-аварське протистояння 596-597р.).
Роська Троянь, знаючи задуми ворога та володіючи значним дулібським (союзницьким) ресурсом, веліла зосередити між горами та дельтою Дунаю кінні загони (до 8 тис. чол.) аланів-дулібів з лівобережжя Дніпра (нині це землі від Дніпра до м.Харкова). Їх очолили роські князі. Ці загони, рухаючись поряд з аварами на північ, мали відслідковувати дії ворога. Основні ж війська дулібів (біля 47 тис. чол. піхоти) непомітно концентрувались на рубежі південніше Волинської Русколані та Кременецького кряжу. Авари, не маючи інформації про існування самої Русколані (Росколані), не здогадувались і про цю окрему силу.
При підході до Дністра тактика відстежування аварського війська змінилась. Обри-авари, здійснивши перехід через Дністер в районі річки Серет, рушили до річки Збруч. Кінні алано-роські загони, переправившись нижче по течії, розділились. Вони почали займати простір між ворогом та Дністром та нападати на аварів зі сходу. Аварські лідери, прийнявши виклик, вирішили провчити зухвалих нападників. З абсолютним переконанням у своїй перевазі, авари, перейшовши Збруч, кинулись на схід за аланами. Дошкуляючи аварам все зухваліше, алани, за планом Трояні, швидко рухались до Дніпра.
Роська Троянь перед цим націлила усіх дулібів на покарання аварів шляхом організації особливої пастки нападникам. Пасткою для аварів мав стати простір коло Дніпра, де аварів планували оточити. Підстраховуючи тили, частина головного росько-дулібського війська (біля 30 тис. чол), рухаючись позаду та північніше аварів, стала фронтом вище середньої течії Красної річки (на північний-схід від місця де нині м. Біла Церква). До них пізніше підійшла решта сил (17 тис. чол.) і розмістилась ближче до Дніпра (нині район с. Трипілля).
Авари, втягнуті в погоню за аланами, потрапивши за Красну річку, наблизились до Дніпра. Тут аланська кіннота тимчасово призупинилась. Авари чекали бою, але алани, уникнувши контакту, розділившись на загони і обійшовши ворога з боків, повернулись за Красну річку. Авари втратили об’єкт переслідування.
Алани, виконавши маневр, стали таборами вздовж Красної річки і отримавши поповнення у 13 тис. воїнів (всього до 21 тис.) почали налагоджувати щільне бойове чергування довколо ворога. Кінні загони аланів мали мінімізувати життєвий простір ще впевненного у собі ворога та нищити його окремі загони (все відбувалось неподалік нинішнього м.Кагарлик у бік сіл Росава та Ольшаниця). Авари пізно зрозуміли складність своєї ситуації. Отримавши удари з різних боків при спробах переміщення, вони приготувалися вперто боронитись, вважаючи ситуацію тимчасовою. Проте пастка вже зачинилась.
Через деякий час, авари, які довідались про існування головних дулібських сил, запросили переговорів. Тоді ж аварам було поставлено ультиматум – визнати поразку та прийняти умови визволення. Було зрозуміло: аварів оточила армія майже в 68 тисяч воїнів і врятувати їх могло лише диво. Але гордовиті авари мовчали, надіючись на власні сили, досвід та стійкість.
Не маючи змоги рухатись, перебуваючи в обложеному стані, отримуючи удари у відповідь на спроби переміщення, авари вже восени відчули велику скруту. З приходом зими вони потрапили в нестерпні умови. Військо втрачало бойовий дух та на очах деградувало. Але вийти з ситуації без втрат було вже не можливо. Було використоно всі харчові запаси, вбито всіх тварин, перестала існувати кіннота та обоз. Знесилені за пів-року топтання на місці голодом, холодом, високою смертністю, авари (чисельність яких зменшилась до 14 тис. чол.) бунтували. Очільники аварів-обрів були вимушені в січні 597р. благати нових переговорів, а через місяць, у лютому, просити помилування.
Це було важливим етапом у далекоглядному плані Трояні, виконання якого дозволило дулібам-союзникам (слов’янам, аланам) уникнути значних людських втрат. Троянь запропонувала аварам збереження життя за виконання ними однієї умови. Умовою була організація великого аварського походу у вказаний дулібами час на Візантію - підбурювача та покровителя аварів. Таким чином мав бути зліквідований зловісний союз Візантії та Аварського каганату проти Дулібії Рось, що виник 40 років тому, в часи агресивного вторгнення обрів-аварів в Причорномор’я та аварских набігів через Карпатські перевали у верхів’я Дністра у 560-565 роках (їх згадує «Повість врем’яних літ» як факт примучування дулібів).
Запорукою виконання угоди мали стати передані дулібам символи аварської влади (коштовний родовий царський знак на держаку, особливо цінний шолом воєнноначальника та унікальний військовий обладунок його коня, військові відзнаки). Ці регалії, як знаки честі та війскової відваги войовничого народу, мали бути повернуті аварам лишень в разі здійснення ними повномасштабного походу на Візантію. Погодившись з такою умовою, під конвоєм дулібів, авари відійшли до Дунаю.
Похід аварів на ворожий до дулібів Константинополь відбувся через 5 років у складному для Візантії 602р. Він призвів до відчайдушного заклику візантійського імператора до Дулібії Рось та росів (яких візантійці вперше почали назвати не антами, тобто ідейними супротивниками, а самоназвою - росами) зняти аварську осаду та заключити мирну угоду на умовах данини (візантійська виплата відбувалась з 602 по 608 р.). Візантія при цьому втрачала вплив на аварів, які тепер ставали ворогами.
Росько-аварське протистояння 596-597 років принесло свої плоди. В подальшому авари ставали підконтрольними сусідами і відносини з ними мінялись: від домовленностей про спільні дії у Європі (походи на захід та Візантію) до прикордонних конфліктів у Закарпатті при розселенні туди слов’ян у 7-8 віках. Так було до самого кінця Аварського каганату у 8 ст.н.е.
Стратегія, яка була обрана роською Троянню по створенню роського світу (простору роського впливу та роського просвітлення) на основах роського миру (закону Творця), яскраво проявила себе саме в період росько-аварського протистояння. Базові основи цього світогляду розкрито у статті під назвою «Роський світ, роський мир: істина – в Творці!» (дивись сторінку «Статті» на нашому сайті).
З 18 століття, з періоду занедбання духовної величі предків та втрати знань про події аварської доби, назва Красна річка майже не згадувалась, а нова назва, Роська річка, стала вживатися без закладенного предками в неї значення як для місця роської слави. Назва спростилась і стала звучати як річка Рось.
Аналогічні смислові втрати відбулись і з назвами інших річок, що течуть на давніх землях Дулібії Рось (Стир, Горинь, Случ та інших). Стосувався цей процес і географічних назв тієї пори. Але це тема для інших досліджень.
Карта росько-аварського протистояння 596-597р. на Красній річці та 5 карт з книги «Велич Дулібії Рось. Суренж» періоду 1ст. до н.е. – 7 ст. н.е.
Назву Роська річка (річка роської слави) вона отримала після успіху росів в протистоянні з обрами-аварами у кінці 6 ст.н.е. Авари хотіли покарати росів-слов’ян-дулібів (антів, як їх називали візантійці та готи) за власні військові невдачі під час свого переселення на захід. До того ж вони прагнули грабунку на землях сусідів.
У травні 596р. авари (орієновно до 28 тис. чол., з них 7 тис. кінноти та великий обоз), підбурені та матеріально зацікавлені головним ворогом дулібів - Візантією, після попередніх невдалих багаторічних спроб перетнути Карпати в верхів’ях р.Тиси, рушили долинами рік Дунай та Прут до центру Дулібії Рось (дивись нижче карту «Росько-аварське протистояння 596-597р.).
Роська Троянь, знаючи задуми ворога та володіючи значним дулібським (союзницьким) ресурсом, веліла зосередити між горами та дельтою Дунаю кінні загони (до 8 тис. чол.) аланів-дулібів з лівобережжя Дніпра (нині це землі від Дніпра до м.Харкова). Їх очолили роські князі. Ці загони, рухаючись поряд з аварами на північ, мали відслідковувати дії ворога. Основні ж війська дулібів (біля 47 тис. чол. піхоти) непомітно концентрувались на рубежі південніше Волинської Русколані та Кременецького кряжу. Авари, не маючи інформації про існування самої Русколані (Росколані), не здогадувались і про цю окрему силу.
При підході до Дністра тактика відстежування аварського війська змінилась. Обри-авари, здійснивши перехід через Дністер в районі річки Серет, рушили до річки Збруч. Кінні алано-роські загони, переправившись нижче по течії, розділились. Вони почали займати простір між ворогом та Дністром та нападати на аварів зі сходу. Аварські лідери, прийнявши виклик, вирішили провчити зухвалих нападників. З абсолютним переконанням у своїй перевазі, авари, перейшовши Збруч, кинулись на схід за аланами. Дошкуляючи аварам все зухваліше, алани, за планом Трояні, швидко рухались до Дніпра.
Роська Троянь перед цим націлила усіх дулібів на покарання аварів шляхом організації особливої пастки нападникам. Пасткою для аварів мав стати простір коло Дніпра, де аварів планували оточити. Підстраховуючи тили, частина головного росько-дулібського війська (біля 30 тис. чол), рухаючись позаду та північніше аварів, стала фронтом вище середньої течії Красної річки (на північний-схід від місця де нині м. Біла Церква). До них пізніше підійшла решта сил (17 тис. чол.) і розмістилась ближче до Дніпра (нині район с. Трипілля).
Авари, втягнуті в погоню за аланами, потрапивши за Красну річку, наблизились до Дніпра. Тут аланська кіннота тимчасово призупинилась. Авари чекали бою, але алани, уникнувши контакту, розділившись на загони і обійшовши ворога з боків, повернулись за Красну річку. Авари втратили об’єкт переслідування.
Алани, виконавши маневр, стали таборами вздовж Красної річки і отримавши поповнення у 13 тис. воїнів (всього до 21 тис.) почали налагоджувати щільне бойове чергування довколо ворога. Кінні загони аланів мали мінімізувати життєвий простір ще впевненного у собі ворога та нищити його окремі загони (все відбувалось неподалік нинішнього м.Кагарлик у бік сіл Росава та Ольшаниця). Авари пізно зрозуміли складність своєї ситуації. Отримавши удари з різних боків при спробах переміщення, вони приготувалися вперто боронитись, вважаючи ситуацію тимчасовою. Проте пастка вже зачинилась.
Через деякий час, авари, які довідались про існування головних дулібських сил, запросили переговорів. Тоді ж аварам було поставлено ультиматум – визнати поразку та прийняти умови визволення. Було зрозуміло: аварів оточила армія майже в 68 тисяч воїнів і врятувати їх могло лише диво. Але гордовиті авари мовчали, надіючись на власні сили, досвід та стійкість.
Не маючи змоги рухатись, перебуваючи в обложеному стані, отримуючи удари у відповідь на спроби переміщення, авари вже восени відчули велику скруту. З приходом зими вони потрапили в нестерпні умови. Військо втрачало бойовий дух та на очах деградувало. Але вийти з ситуації без втрат було вже не можливо. Було використоно всі харчові запаси, вбито всіх тварин, перестала існувати кіннота та обоз. Знесилені за пів-року топтання на місці голодом, холодом, високою смертністю, авари (чисельність яких зменшилась до 14 тис. чол.) бунтували. Очільники аварів-обрів були вимушені в січні 597р. благати нових переговорів, а через місяць, у лютому, просити помилування.
Це було важливим етапом у далекоглядному плані Трояні, виконання якого дозволило дулібам-союзникам (слов’янам, аланам) уникнути значних людських втрат. Троянь запропонувала аварам збереження життя за виконання ними однієї умови. Умовою була організація великого аварського походу у вказаний дулібами час на Візантію - підбурювача та покровителя аварів. Таким чином мав бути зліквідований зловісний союз Візантії та Аварського каганату проти Дулібії Рось, що виник 40 років тому, в часи агресивного вторгнення обрів-аварів в Причорномор’я та аварских набігів через Карпатські перевали у верхів’я Дністра у 560-565 роках (їх згадує «Повість врем’яних літ» як факт примучування дулібів).
Запорукою виконання угоди мали стати передані дулібам символи аварської влади (коштовний родовий царський знак на держаку, особливо цінний шолом воєнноначальника та унікальний військовий обладунок його коня, військові відзнаки). Ці регалії, як знаки честі та війскової відваги войовничого народу, мали бути повернуті аварам лишень в разі здійснення ними повномасштабного походу на Візантію. Погодившись з такою умовою, під конвоєм дулібів, авари відійшли до Дунаю.
Похід аварів на ворожий до дулібів Константинополь відбувся через 5 років у складному для Візантії 602р. Він призвів до відчайдушного заклику візантійського імператора до Дулібії Рось та росів (яких візантійці вперше почали назвати не антами, тобто ідейними супротивниками, а самоназвою - росами) зняти аварську осаду та заключити мирну угоду на умовах данини (візантійська виплата відбувалась з 602 по 608 р.). Візантія при цьому втрачала вплив на аварів, які тепер ставали ворогами.
Росько-аварське протистояння 596-597 років принесло свої плоди. В подальшому авари ставали підконтрольними сусідами і відносини з ними мінялись: від домовленностей про спільні дії у Європі (походи на захід та Візантію) до прикордонних конфліктів у Закарпатті при розселенні туди слов’ян у 7-8 віках. Так було до самого кінця Аварського каганату у 8 ст.н.е.
Стратегія, яка була обрана роською Троянню по створенню роського світу (простору роського впливу та роського просвітлення) на основах роського миру (закону Творця), яскраво проявила себе саме в період росько-аварського протистояння. Базові основи цього світогляду розкрито у статті під назвою «Роський світ, роський мир: істина – в Творці!» (дивись сторінку «Статті» на нашому сайті).
З 18 століття, з періоду занедбання духовної величі предків та втрати знань про події аварської доби, назва Красна річка майже не згадувалась, а нова назва, Роська річка, стала вживатися без закладенного предками в неї значення як для місця роської слави. Назва спростилась і стала звучати як річка Рось.
Аналогічні смислові втрати відбулись і з назвами інших річок, що течуть на давніх землях Дулібії Рось (Стир, Горинь, Случ та інших). Стосувався цей процес і географічних назв тієї пори. Але це тема для інших досліджень.
Карта росько-аварського протистояння 596-597р. на Красній річці та 5 карт з книги «Велич Дулібії Рось. Суренж» періоду 1ст. до н.е. – 7 ст. н.е.
Книга "Історія українського народу"
У 2010 році у видавництві «Апріорі» м. Львів побачила світ книга Святослава Семенюка «Історія українського народу».
Видання, яке складає 606 сторінок тексту з посиланнями на не одну сотню бібліографічних джерел (як вітчизняних так і закордонних), накладом 1000 екземплярів. Книга є спробою автора дослідити етногенез українського народу, зрозуміти його витоки та розвиток. У книзі є авторська карта слов'янського розселення 7-9 ст.н.е. південно-західного європейського напрямку (який автор вважає хорватським).
У передмові звертається увага на потребі в вивченні етнічної історії українства, а в наступних розділах звернуто увагу на колізії зі зміною етнічної назви українців протягом тисячоліть. Книга принципово не відходить від загальноприйнятої теорії слов’янотворення і не пов'язує його з ідейно-просвітницьким фактором, як головним в слов’яногенезі. При всій багатющості фактичного матеріалу – такий підхід є найслабкішою стороною твору.
Цікаво, що подана в книзі карта містить багаточисельні підтвердження принципу слов'янського етногенезу на іншій, духовно-просвітницькій основі. Про цю основу можна дізнатися з книги «Велич Дулібії Рось. Суренж». На розміщенній в книзі карті автор виділив давньоруські (правильніше - роські) городища (дерев’янні фортеці) південно-західного європейського напряму. Вони - каркас слов'янського розселення, центри росів у слов'янізації оточуючого населення, і не тільки хорватів (дивись статтю «Роський світ, роський мир: істина – в Творці!» на цьому сайті).
Саме цей духовний феномен і потребує детальнішого вивчення.
Карта з книги С. Семенюка та карта з книги «Велич Дулібії Рось. Суренж»
Видання, яке складає 606 сторінок тексту з посиланнями на не одну сотню бібліографічних джерел (як вітчизняних так і закордонних), накладом 1000 екземплярів. Книга є спробою автора дослідити етногенез українського народу, зрозуміти його витоки та розвиток. У книзі є авторська карта слов'янського розселення 7-9 ст.н.е. південно-західного європейського напрямку (який автор вважає хорватським).
У передмові звертається увага на потребі в вивченні етнічної історії українства, а в наступних розділах звернуто увагу на колізії зі зміною етнічної назви українців протягом тисячоліть. Книга принципово не відходить від загальноприйнятої теорії слов’янотворення і не пов'язує його з ідейно-просвітницьким фактором, як головним в слов’яногенезі. При всій багатющості фактичного матеріалу – такий підхід є найслабкішою стороною твору.
Цікаво, що подана в книзі карта містить багаточисельні підтвердження принципу слов'янського етногенезу на іншій, духовно-просвітницькій основі. Про цю основу можна дізнатися з книги «Велич Дулібії Рось. Суренж». На розміщенній в книзі карті автор виділив давньоруські (правильніше - роські) городища (дерев’янні фортеці) південно-західного європейського напряму. Вони - каркас слов'янського розселення, центри росів у слов'янізації оточуючого населення, і не тільки хорватів (дивись статтю «Роський світ, роський мир: істина – в Творці!» на цьому сайті).
Саме цей духовний феномен і потребує детальнішого вивчення.
Карта з книги С. Семенюка та карта з книги «Велич Дулібії Рось. Суренж»
Волинь в сутінках української історії XIV-XVI століття
Книга з такою назвою видана в 2003 році в м.Луцьку за авторства П.О. Троневича. Книга – це наукова спроба побачити ті події в історії України, які вивчені побіжно або недостатньо. Вчений доводить, що історія Волині XIV-XVI століття є власне історією всієї України, а не окремого її регіону. Цікавою є представлена в книзі карта східної Польщі середньовічного картографа П.Коронетті, де землі від Західного Бугу до Сіверського Донця, від Прип’яті і до Дніпровських порогів – називаються Волинню (включаючи Січові землі Запоріжжя), що підтверджується першим реєстром козаків з Дубного (Рівненщина) та інших міст Волинської Височини. Середньовічна карта П.Коронетті підтверджує французьку карту 1700 року, яка подана на цій сторінці нижче, де більша частина земель України зветься VOLHONIE (Волхонія, Волонія). На карті землі Волині та Подолії об’єднані назвою Україна. Книга дає багато фактичного матеріалу.
Вигляд книги П.О. Троневича та середньовічної карти П.Коронетті:
Вигляд книги П.О. Троневича та середньовічної карти П.Коронетті:
Волинь в різні періоди своєї історії
Волинь – дуже давня назва частини європейського континенту, яка в різні історичні епохи мала різну площу та займала різні обшири.
Межі так званої Великої Волині склались в уже відомий нам історичний період (XI-XIX ст.). Нині це Рівненська, Волинська області, західна частина Житомирської області, північ Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей України. В часи Волинсько – Галицького князівства а далі і держави (XI-XIV ст.) в неї входили частини територій Польщі та Білорусі. За часів Речі Посполитої, згідно французької карти 1700 року, до Волині (VOLHONIE) включалось і все Середнє Подніпров’я.
В XX столітті в результаті двох світових воєн та політики радянської держави, Волинь була штучно поділена на велику кількість областей (боротьба з націоналізмом).
Назву Волинь можна перекласти як земля волі, земля віча, земля волхвів – укрів, земля вільних духом людей (волинян), а також земля волога, водна.
Саме на Волині через духовну діяльність волхвів – укрів, поступове осягнення навколишніми народами ідей волхвізму, набув сили процес слов’янотворення в I – V ст., який в VI – VII ст. охопив всю Центрально – Східну Європу. Тут було серце Дулібської держави Рось та священне її місто – Суренж (Арта).
Карти В.О.Дем’янова.
Межі так званої Великої Волині склались в уже відомий нам історичний період (XI-XIX ст.). Нині це Рівненська, Волинська області, західна частина Житомирської області, північ Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей України. В часи Волинсько – Галицького князівства а далі і держави (XI-XIV ст.) в неї входили частини територій Польщі та Білорусі. За часів Речі Посполитої, згідно французької карти 1700 року, до Волині (VOLHONIE) включалось і все Середнє Подніпров’я.
В XX столітті в результаті двох світових воєн та політики радянської держави, Волинь була штучно поділена на велику кількість областей (боротьба з націоналізмом).
Назву Волинь можна перекласти як земля волі, земля віча, земля волхвів – укрів, земля вільних духом людей (волинян), а також земля волога, водна.
Саме на Волині через духовну діяльність волхвів – укрів, поступове осягнення навколишніми народами ідей волхвізму, набув сили процес слов’янотворення в I – V ст., який в VI – VII ст. охопив всю Центрально – Східну Європу. Тут було серце Дулібської держави Рось та священне її місто – Суренж (Арта).
Карти В.О.Дем’янова.
с. Жидичин, Волинської області
Здійснено додаткове біолокаційне та натурне обстеження території с. Жидичин та його околиць, біолокацією опрацьовані картографічні матеріали, історичні результати якого подані в статті “Дулібські пам’ятки Жидичина” (дивись розділ “Наші статті.”).
Фото В. Дем’янова – серпень 2007р.
Карти та схеми – В. Дем’янов, О. Андрєєв.
Фото В. Дем’янова – серпень 2007р.
Карти та схеми – В. Дем’янов, О. Андрєєв.
Волхонія на карті 1700р.
Французька карта 1700 року на якій територія від Західного Бугу до Лівобережжя Дніпра, від Прип’яті до Південного Бугу (Велика Волинь та частина Подніпров’я) позначена назвою VOLHONIE (Волхонія). Умовне тонування цієї території виконано авторами. Поряд подано фрагмент карти в більшому масштабі. Назва Волхонія - яскраве свідчення генетичної пам’яті по волхвівське минуле нашого народу. Волхонія та Подолія на карті об’єднані назвою Україна.
с. Городок, Рівненської області
Обстеження унікального місця (майданчика) на так званій Вишневій горі (гора Висока чи Вишнього Бога), що розташована по течії річки Устя неподалік м.Рівне. Несе ознаки особливої енергетики (тимчасово, з перервами, відсутні сітки Каррі та Хартмана). Має ознаки так званої «нульової зони» чи «зони очищення». Оточена системою висот з ознаками древніх форпостів.
Фото В.Дем’янова – 27 травня 2007р.
Фото В.Дем’янова – 27 травня 2007р.
с. Жидичин, Волинської області
Залишки святилища, оборонної структури (городища) та поселення на межі Русколані в районі Луцька на давньому шляху «схід-захід» коло річки Стир. Шляхом біолокації виявлено значну геопатогенну зону, що вказує на місцеположення древнього святилища. Ознайомлення з унікальними знахідками місцевих краєзнавців та археологів, що зібрані в місцевому шкільному музеї.
Фото С.Бикова – 24 травня 2007р.
Фото С.Бикова – 24 травня 2007р.
с. Кам’яна Гора, Рівненської області
Залишки величного древнього святилища на потужній геопатогенній зоні (звідси назва Кам’яна Гора). Залишки мегалітичних споруд (дольменів, менгірів) більшість з яких поруйновані та вивезені місцевими жителями та дачниками на будівництво (є інформація що гора раніше була замощена каменем). Наявність солярних знаків. Велика кількість спотворених геопатогенністю дерев в ближньому лісі (сосна).
Фото В.Дем'янова - 10 березня 2007р.
Фото В.Дем'янова - 10 березня 2007р.
Околиці м. Рівне
Не зафіксовані, не досліджені древні слов"янські городища в околицях м.Рівного з залишками земляних споруд на горизонтальних платформах,
з ознаками підземних аномалій. Сьогодні заліснені.
Фото В.О. Дем"янова - весна 2006р.
з ознаками підземних аномалій. Сьогодні заліснені.
Фото В.О. Дем"янова - весна 2006р.
м. Гоща, Рівненської області
Нововиявлені місцевими жителями залишки підземних структур в м.Гоща, Рівненської області, що за даними біолокації мали зв"язок з місцевими підземними ходами нижчого рівня.
Фото В.О.Дем"янова, весна 2005р.
Фото В.О.Дем"янова, весна 2005р.
Околиці м. Острога
Могильник культури кулястих амфор (венеди?) 4-3тисячоліття до н.е. виявлений місцевими жителями та досліджений рівненськими та острозькими археологами в околицях м.Острог на Рівненщині. Пошкоджений при будівництві електромережі та постійною оранкою. Містить ознаки ритульного поховання та жертвоприношення (кістяк тура). Ймовірно, поряд розташоване одне з перших поселень на території м.Острог.
Фото С.Бикова - травень 2006р.
Фото С.Бикова - травень 2006р.
Парк Т.Г. Шевченка, м. Рівне
Залишки невідомих об"єктів в розкопі в парку ім. Т.Г.Шевченка в м.Рівне, ймовірно на місці однієї з будівель 17-19 століть, що мали зв"язок з підземними ходами в даному районі. Нині засипані та заасфальтовані.
Фото В.О. Дем"янова - весна 2005р.
Фото В.О. Дем"янова - весна 2005р.