Погляньте на історичні карти Європи, що висвітлюють часи першого тисячоліття до нашої ери та першого тисячоліття нашої ери, передусім ті, що розповідають про Європу Східну та Центральну. Вони свідчать про майже цілковите безсилля сучасної історичної науки. Здогадки, описи племен та народів, що нібито повинні тут тисячоліттями нерухомо заселяти великі території, та, на додаток, деякі фрагментарні згадки істориків-хроністів народів-сусідів: древніх греків, римлян, візантійців, готів, арабів. Саме на цих нечисленних згадках і побудоване сучасне бачення історичного процесу в цій частині Європи.
А ще маса археологічних матеріалів, які фрагментарно відкривають історичне панно, не даючи повної і виразної картини історичного процесу. Та й хто сказав, що знайдене археологами — саме те головне, що характеризує свій час?
А може під площами та вулицями сучасних міст і сіл ховається це головне? Чому ми вважаємо, що древні народи не могли мислити так само, як ми, та вибирати собі для життя ті самі місця, що й ми? Чому ми думаємо, що ідейні мотивації у них були нижчі, ніж наші? Чому ми допускаємо примітивність предків?
Трактування історичного процесу лише на основі неповних археологічних матеріалів, домінування матеріальної складової, матеріальних процесів спрощує бачення історичних порухів, державотворчих процесів, їх ідейної складової. Не забуваймо, що історичний процес — це завжди боротьба держав, релігій, світоглядних, ідеологічних основ. Тому історичний переможець завжди нищить ідеологію, зразки письма, матеріальні здобутки переможеного суспільства, народу, держави, приписуючи їх собі, або применшуючи їх рівень. Дивіться, мовляв, такі вони ці варвари — дикі, примітивні, неуки!
Дивною виглядає ситуація з історією раннього середньовіччя в регіоні Східної Європи… Сучасною наукою не заперечується, що провінційно-римські впливи дали сильний поштовх державотворчим процесам у всій Європі. Ці процеси ми бачимо в Західній Європі (Франкська держава), на Північному Кавказі (Булгарія, Хазарія), та не бачимо в решті Східної Європи. Там лише хаотичні спалахи держав зайшлих азійських кочівників, якісь незрозумілі переміщення племен і народів, що тривали майже до VIII—IX ст. ст. Дивно, але цей східноєвропейський, нібито, безсистемний хаос змушує тремтіти Рим та Константинополь, здійснюючи на них десятки походів з V по IX ст. н. е. Ми знаємо, як звали тих наполегливих східноєвропейців: гуни, анти, склавини, роси. Знаємо, що вони багаторазово укладали угоди з імператорами тогочасних світових країн-лідерів. Але ми не знаємо внутрішніх причин, які організовували та направляли отих, нібито диких, варварів. А ще нам не відомо, яка сила дозволяла їм століттями мати матеріальні та духовні ресурси для такої експансії, воєн, відстоювання своїх інтересів. Невже тільки дикість?
Вражає і абсолютно, нібито, спонтанний спалах державотворення в Східній та Центральній Європі VIII—IX столітть. Держави виникли тут відразу та в готових формах, з управлінськими структурами, ієрархією, військом. Ось Київ і Новгород, що відразу кинулись почергово то воювати, то дружити. Ось варяги, які ніби тут і свої, і чужі. Дивні половці, що більше втручаються в політику Києва і Русі, ніж нищать їх, часто родичаються, самовіддано захищають "чужу" Русь на р.Калці від монголів. Ось поляки, які ніби і поляни-родичі, і водночас перші конкуренти русів на заході. Чому?
Масла в вогонь підлила "Влесова (Велесова) книга", яку, після її опублікування 1990 року в Україні, досліджував один із авторів цієї книги, Валентин Дем'янов. "Влесова книга" розповіла багато нового, але питань у ній було значно більше, ніж відповідей. Відчувалася слабкість розуміння значної частини подій, які не сприймалися сучасним історичним поглядом. Крім того, щось важливе упустили пізніші перекладачі твору Б. Яценко та Б. Сушинський. Вони, спрощуючи слова, корегуючи написання власних назв, вважаючи це написання помилковим, несвідомо "осучаснили" твір. Деякі з книжних понять, що є у "Влесовій книзі", не вживані в наш час, виглядають як такі, що не мають смислу.
Проте слід об'єктивно зауважити, що авторів не полишало відчуття, ніби щось важливе, здатне пояснити історичну ситуацію в Східній та Центральній Європі, не дається осмисленню. Було зрозуміло, що інформація, яка є у наявних письмових джерелах, недостатня для продовження пошуку, а опублікований археологічний матеріал, крім сухої констатації фактів, не дає підстав для ідентифікації його в часі з конкретними народами і державами. Він зовсім не висвітлює ідеологічних та світоглядних спрямувань народів і племен різних часів. До того ж з 1994 року, коли вийшла книжка В.Дем'янова "Що було до Русі?", минуло десятиліття, яке не змінило ситуації в розумінні історичних процесів у Східній та Центральній Європі. Потрібні були нові, нетрадиційні підходи до розв'язання проблеми. І вони з часом знайшлись.
